Міськрайонна газета

ЇХ ПОКЛИКАННЯ – ДОБРО ТА МИЛОСЕРДНІСТЬ!

Про хоспіс часто говориться грубо, як про місце, куди «здають доживати». Сором та почуття вини відчувають родичі хворих, кому пропонують скористатися хоспісом. У свідомості наших українських людей ще не зовсім вкладається поняття хоспісної, або паліативної допомоги. Більшість людей розмірковує: Як же кудись віддати рідну людину? Як за нею можуть доглядати чужі, якщо є, припустим, дружина, діти, племінники? Що ж про мене скаже у такому випадку оточення, тим більше у нашому невеликому містечку, де усі один одного знають? Якої там якості буде догляд, адже це не рідна людина? Чи зможуть сторонні приділити максимум уваги?.. Але ніхто не думає про тих рідних, які здійснюють догляд за хворим, про їхній моральний, психічний, фізичний стан. Кожен, хто вже опинявся у такій ситуації, міркуватиме по-іншому.  Ви думаєте легко дивитись на страждання рідної людини? Коли вона потребує майже по-хвилинного догляду,  уваги, просто твоєї присутності, а в тебе у думках ще спливає «та мені ж ще їсти потрібно приготувати, прибратися, попоратися по господарству, сходити у магазин…. просто з кимось поговорити – відволіктись від буденності…» Або у хвилини нестерпного болю до тебе звертаються рідні очі, а ти не в силах допомогти. Співчуваєш, серце краєш, плачеш і вже готовий сам віддати життя, аби не бачити й не чути нестерпні муки близької, найдорожчої людини, але це не допомагає. Виклики «швидкої», регулярні знеболювання… Виявляється допомога необхідна ще й оточуючим хворого.

 У розвинених країнах світу особлива увага приділяється якості надання хоспісної та паліативної допомоги. Україна за цим показником поки що пасе задніх.

Так от, філософія хоспісу є цілком інакшою, і часом хворі переживають тут одні з найкращих моментів свого життя. Хоспіс – це лікарня для надання медичної допомоги невиліковним хворим, яким встановлене безповоротне прогресування хвороби. Хоспіс надає комплексну допомогу людині від моменту встановлення невиліковного діагнозу. Тут цілком інакший підхід до пацієнтів, ніж в інших стаціонарах. Адже останні спрямовані на виліковування хворого. Якщо ж встановлений пророчій діагноз, такого пацієнта ніхто не буде тримати у стаціонарі, його виписують додому, бо не може невиліковний хворий займати ліжко того пацієнта, якому ще можна надати допомогу. І починаються в таких пацієнтів та в їхніх родинах серйозні проблеми, особливо у онкохворих, коли є сильні дошкуляючі болі і симптоми, що заважають людині нормально, якісно жити. Якість життя до останньої хвилини – це філософія хоспісу!

 У грудні минулого 2014 року у Лебединській центральній районній лікарні було відкрито відділення хоспісно – паліативної допомоги. «Паліативна медицина – надзвичайно корисна», – акцентує завідувач відділення хоспісно – паліативної допомоги Сергій Костюк. – «ЇЇ покликання – допомогти людям з онкологічними патологіями, серцево-судинними захворюваннями, СНІДом і туберкульозом на термінальних стадіях, хворим із важкими травматичними ураженнями головного і спинного мозку, периферійної нервової системи і опорно-рухового апарату, інвалідам, людям старечого віку тощо. Основним завданням хоспісів є забезпечення достойного завершення земного життя, знеболення та пом’якшення інших симптомів, які турбують хворого. Адже важкохворі пацієнти, як ніхто, потребують милосердя». На жаль, констатує він, у людей немає достатнього розуміння, що ж таке хоспіс. Хоча у цьому вже спостерігається прогрес.

 Як розвивається цей напрямок медичної допомоги у Лебедині? Що зроблено з моменту відкриття відділення? Я вирішила впевнитись на власні очі і попросила провести мені оглядову екскурсію по спеціалізованому відділенню головного лікаря центральної районної лікарні Владислава Шепіля і завідувача відділення хоспісно – паліативної допомоги Сергія Костюка. Усюди проведений косметичний ремонт. Особливу увагу було звернено на освітлення приміщень, фарбування стін світлими кольорами, фотошпалери з квітами у національному українському колориті, аби викликати максимально позитивні емоції у хворих. Вражає чистота, охайність, затишок.

 Медичний колектив на чолі з завідувачем піклуються про кожного пацієнта як про члена своєї сім’ї. Сергій Іванович ніби живе цим. Разом із підопічними та їх рідними переживають неприємні моменти життя. За це отримують від людей визнання та численні подяки. На початку діяльності відділення тут перебувало 2 пацієнтів. Тепер – 15, при тому, що воно розраховане поки що на 15 місць. Лікувальна праця спрямована на якісний нагляд за тяжкохворими та симптоматичну терапію. Основна мета цієї роботи - знеболювання і ліквідація любих страждань людини. Як сказав один із відомих альтруїстів Альберт Швейкер: «Біль для людини завжди був страшнішим за саму смерть!». Тому у відділенні ніколи не чути стогін чи мольби про допомогу, всі нужденні хворі в повній мірі отримують знеболювальну терапію. Для цього налагоджена співпраця із колегами відділення невідкладної допомоги. Щоб максимально наблизити атмосферу до домашньої у хоспісі облаштували кінозал і релігійний куточок. На замовлення пацієнтів відвідує настоятель Воскресенської церкви отець Лаврентій, проводить обряди богослужіння. Дуже важливо, щоб люди не йшли на той світ озлобленими, щоб мали можливість когось простити, прийти в останні дні до Бога. Часто саме тут люди приходять до усвідомлення свого змісту життя. ТРК «Лебедин» (Олександр Клименко) забезпечила безкоштовним кабельним телебаченням та інтернетом, який підведений до кожної палати. Налагоджений побут. Облаштована душова, де усі пацієнти регулярно миються. Є пральна машина. Систематично змінюється постільна білизна, хворих переодягають. Колектив відділення повністю сформований, що дає змогу тримати якість обслуговування підопічних на високому рівні. Значну роль, окрім самого колективу хоспісу, у цьому відіграють постійні меценати та волонтери. Це: ТОВ «Крук» (Валерій Чалий), ВАТ «Укртранспневматика» (Олександр Огієнко), ДП «Лебединський моторобудівний завод» ВАТ «Мотор Січ» (Олег Богатирьов), ТОВ «Лебединські ковбаси» (Олександр Андрєєв), ТРК «Лебедин» (Олександр Клименко), місія ЄХБ (Микола Корнієнко), сільські територіальні громади. Нині хоспіс співпрацює з Лебединським медичним училищем.

 Фінансові можливості закладу доволі обмежені, а ще багато чого необхідно. Наприклад, завершити ремонт приміщення, облаштувати пандуси, потрібні душові кабінки, додаткова пральна машина, покращене харчування та т.ін.  Проте охочих допомагати хоспісним хворим поки що не так багато. У цьому не завадила б підтримка місцевих меценатів. З їхньою допомогою можна було б вирішити немало важливих питань. Ми, живі та здорові, рідко задумуємося про те, що буде з нами у випадку невиліковної хвороби. Може, ми так само колись опинимось у хоспісі?!

 Якість життя важливіша за її довговічність. Якщо навіть безнадійний стан хворого стає очевидним це не значить, що нічого не можна зробити для цієї людини. Навіть спокійне прийняти неминучого – це вже не аби яка перемога над собою, яка значно послаблює любу безвихідь в цьому житті. Допомога в стражданні - найгуманніша місія хоспісних відділень. Ніхто не повинен помирати наодинці. Надія навіть у самого найтяжчого хворого повинна бути, навіть якщо це надія на легку смерть.

 Допомогти хворому жити сьогоденням таким чином, щоб накопичувати щасливі спогади на майбутнє – головний девіз хоспісу. Отже, хоспіс і є тим закладом, який робить всю цю роботу професійно і в найвищому ступені гуманно.

 У хоспісі не вживають слів «доживають» та «приречені». Бо хто тоді всі решта, хіба не приречені? Хоспіс – це лікарня для хворих людей, які йдуть раніше, ніж ми. А ті, хто залишаються, повинні допомагати тим, хто йде.